Виховна робота

Процес становлення незалежної демократичної України з її прагненням стати повноправним членом європейської спільноти передбачає всебічне утвердження в суспільному та індивідуальному бутті цивілізованих норм життя на основі загальнолюдських цінностей та духовних, моральних і культурних засад життя українського народу. Тому мета сучасного освітнього процесу — не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість.

У глобальному світовому суспільстві молодь не повинна втрачати свою індивідуальність, глибоке відчуття єдності з укра­їнським народом, повагу до його духовних, моральних і культурних надбань. Незалежно від своєї на­ціональності та світогляду учень має змогу дізнатися про духовне коріння української нації, мораль­ні традиції інших національнос­тей, які становлять єдиний народ України. Засвоєння основ знань про традиційні духовні, мораль­ні і культурні цінності, духовну культуру української та інших національностей, які живуть у нашій державі, сприятиме взаємному по­розумінню, консолідації україн­ського народу, вихованню поваги до кожного, а також тих, хто має відмінні погляди."   

Та для різнобічного і гармоній­ного розвитку підростаючої осо­бистості треба, щоб освітній про­цес будувався не тільки на науко­вому осмисленні дійсності, а й на духовних, моральних і культурних цінностяхукраїнського народу і всього людства.

1. Духовно-моральний стан суспільства

Основою сучасного виховного процесу є людина як найвища цін­ність. Головною тенденцією ви­ховання стає формування системи ціннісного ставлення особистості до соціального та природного дов­кілля та самої себе. Набирає сили тенденція гармонійного поєднан­ня інтересів учасників виховного процесу: вихованця, котрий прагне до вільного саморозвитку і збе­реження своєї індивідуальності;суспільства, зусилля якого спря­мовуються на моральний самороз­виток особистості; держави, заці­кавленої у тому, щоб діти зростали громадянами-патріотами, здатни­ми забезпечити країні гідне місце у цивілізованому світі.

Сучасному вихованню має бути повною мірою властива випере­джувальна роль у демократичному процесі державотворення, воно має стати засобом відродження національної культури, зупинення соціальної деградації, стимулом пробудження високих моральних якостей — совісті, патріотизму, людяності, почуття громадянської та власної гідності, творчої ініціа­тиви тощо; засобом самоорганіза­ції, особистісної відповідальності дітей та молоді, запорукою гро­мадянського миру і злагоди в су­спільстві.

Сьогодні значно розвинулися громадянські цінності виховання, освітні заклади стали відкрити­ми для батьків, громадських ор­ганізацій. Збільшується кількість суб'єктів виховного впливу, узго­джуються їхні дії. Успішно прово­дяться всеукраїнські заходи й акції з активізації моральної позиції ді­тей та учнівської молоді.

Утім, стан духовної культури і моралі суспільства як у світі, так і в Україні викликає занепокоєння. Ко­розія усталених духовних цінностей є наслідком прагматизації життя, про­паганди насилля, нехтування право­вих, моральних, соціальних норм і за своїми масштабами становить гло­бальну соціальну проблему.

Відсутність у частини мо­лоді навичок конструктивного спілкування, загальних прин­ципів розуміння сутності най­простіших соціальних процесів і явищ призводить до конфлік­тів, стресових ситуацій, неадек­ватної соціальної поведінки. Як наслідок— «втеча молоді від реальної дійсності» в алко­голізм, наркоманію, віртуальне комп'ютерне середовище.

Духовні чесноти українського народу втрачають свою дієвість. Упродовж останнього десятиріччя зруйновано традиційні для україн­ців цінності, які гармонізують від­носини людини із суспільством. Для досягнення матеріального життєвого успіху як головної мети пропагуються аморальні засоби. Це спричиняє загальну кризу мо­ральності.

Сучасна психолого-педагогічна наука вважає систему та ієрархію внутрішніх цінностей джерелом мотивації вчинків людини, її по­ведінки. У психічно здорової лю­дини ця система має три рівні: на нижчому рівні — особисті та  матеріальні цінності (власні потреби, задоволення); на середньому — культурні цінності (мистецтво, наука, загальнонародні надбання, правопорядок); на вищому — ду­ховні цінності (ідеали, смисло-ціннісні настанови, обов'язок пе­ред суспільством).

Соціальні умови, що проду­кують меркантильність і цинізм, призводять до деформації системи цінностей у доволі значної кількості громадян України. Знецінюєть­ся одвічне: любов, сім'я, культурні цінності; гіпертрофується матері­альне та культивуються особисті потреби і задоволення. Зниження рівня суспільної та особистої мо­ралі, сприйняття молоддю гедо­ністичних настанов, раннє статеве життя ведуть до формування осо­бистості, котра не здатна створити міцну сім'ю, народити і виховати дітей. Як наслідок — поглиблю­ється демографічна криза.

Складні проблеми постали пе­ред інститутом сучасної сім'ї. Діти, які виростають у неблагополучних сім'ях, соціально недостатньо зрі­лі, агресивні, а тому адекватно не сприймаються однолітками, що утруднює їхній особистісний роз­виток.

2.Мета та принципивиховання

Метоювиховання є форму­вання морально-духовної життє­во компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соці­умі як громадянин, сім'янин, про­фесіонал. Виховна мета є спільною для всіх ланок системи виховання та є критерієм ефективності вихов­ного процесу.

У процесі засвоєння особистіс­тю морально-духовних цінностей, вироблених людством, коригуєть­ся її когнітивна та діяльнісна сфе­ри. Загальній меті виховання під­порядковується спеціально спро­ектована система супідрядних, поетапно конкретизованих цілей за напрямами виховання, сконцен­трованих на вихованні цінностей природи, культури, соціальних цінностей та цінностей «Я». По­слідовне досягнення цих цілей де­далі більше наближає вихователя до мети як ідеального образу ви­хованої особистості.

3.     Основні принципивиховання

Принцип національної спря­мованості.Передбачає форму­вання національної самосвідомос­ті, виховання любові до рідного краю, свого народу, шанобливе ставлення до його культури, пова­гу, толерантне ставлення до куль­тури всіх національностей, які на­селяють Україну.

Принцип культуровідповідностіВихованець і педагог спільними зусиллями перетворю­ють зміст історичного морально-етичного досвіду людства на сис­тему відкритих проблем. Така про-блематизація моральної культури слугує джерелом особистісного розвитку дитини, умовою засво­єння нею загальнокультурних над­бань, а саме виховання здійсню­ється як культурологічний процес, формування базису культури осо­бистості.

Принцип цілісності.Вихован­ня організується як системний пе­дагогічний процес; спрямовується на гармонійний та всебічний роз­виток особистості, формування в неї цілісної картини світу; перед­бачає наступність у реалізації на­прямів та етапів виховної роботи на різних освітніх рівнях; охоплює всі сфери життєдіяльності дітей та учнівської молоді; здійснюється різними соціальними інститутами у навчальній та позанавчальній ді­яльності.

Акмеологічний принцип.Ви­хователь будує виховний процес так, щоб вихованець засвоїв най­вищі морально-духовні цінності, створює умови для оптимальної самореалізації підростаючої осо­бистості, розвитку її індивідуаль­них можливостей і здібностей. На­прями виховної роботи втілюють­ся у відповідних результатах — добре й органічно засвоєних за­гальнолюдських і національних цінностях, стратегії життя, яка передбачає постійний рух до здій­снення нових, соціально значущих задумів; формуванні вмінь долати труднощі, прогнозувати наслідки своїх учинків; здатності свідомо приймати рішення.

Принцип суб'єкт-суб'єктної взаємодійУчасники вихов­ного процесу є рівноправними партнерами у процесі спілкування, ставляться уважно до думок одне одного, визнають право на від­мінність, узгоджують свої позиції. Вихователь уникає жорстких при­писів, не ставиться до вихован­ця як до пасивного об'єкта своїх впливів; зважає на його психічний стан, життєвий досвід, систему звичок і цінностей; виявляє емпатію; вдається до конструктив­них і продуктивних виховних дій; схильний до творчості та педаго­гічної рефлексії.

Принцип адекватності вихо­вання психологічним умовам роз­витку особистості.Вихователь зосереджує свою увагу на дитині; бере до уваги її вікові та індиві­дуальні особливості; не форсує її розвитку; задовольняє фундамен­тальні потреби дитини (у розумін­ні, визнанні, сприйнятті, щирому ставленні до неї); виробляє інди­відуальну програму її розвитку; стимулює розвиток в особистості свідомого ставлення до своєї по­ведінки, діяльності, життєвого ви­бору.

Принцип особистісної орієн­тації.Загальні закони психічного розвитку проявляються у кожної дитини своєрідно і неповторно. Педагог культивує у підростаючої особистості почуття самоцінності, впевненості у собі, визнає її право на вільний розвиток та реалізацію здібностей; не обмежує її в правах; виробляє оптимістичну страте­гію розвитку кожного вихованця; спрямовує зусилля на розвиток світогляду, самосвідомості, куль­тури потреб, емоційної сприйнят­ливості, довільної поведінки, базо­вих якостей особистості.

Принцип превентивності.Держава та виховні інститути здійснюють профілактику нега­тивних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, допомагають їм виробити імунітет до негативних впливів соціального середовища. При цьому має забезпечуватися система заходів економічного, пра­вового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, інформа­ційно-освітнього характеру з фор­мування позитивних соціальних настанов, запобігання вживанню наркотичних речовин та різному прояву деструктивної поведінки, відвернення суїцидів та форму­вання навичок безпечних статевих стосунків.

Принцип технологізації.Ви­ховний процес передбачає науково обґрунтовані дії педагога та відпо­відно організовані ним дії вихован­ців, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджують­ся з психологічними механізмами розвитку особистості та ведуть до кінцевої мети виховання. Побудо­ваний таким чином виховний про­цес має ознаки проективності, пев­ною мірою гарантує позитивний кінцевий результат.

Названі принципи становлять певну систему. Кожен принцип як важливий складник системи, взаємопов'язаний з іншими, їх гар­монійне поєднання є запорукою ефективного виховного процесу.

4. Зміст виховання

Сучасний зміст виховання в Україні — це науково обґрунто­вана система загальнокультур­них і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характеризують її ставлення до суспільства та держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе. Виховання здійснюється для ідентифікації вихованця із загальновизначеними цінностями і якос­тями.

Ціннісне ставлення особис­тості до суспільства і державивиявляється у таких якостях, як па­тріотизм, національна самосвідо­мість, правосвідомість, політична культура та культура міжетнічних відносин.

Патріотизм виражається в любові до свого народу, повазі до українських звичаїв та обрядів, відчутті своєї належності до Укра­їни, усвідомленні спільності влас­ної долі з долею Батьківщини, до­сконалому володінні українською мовою. Національна самосвідо­мість— це особиста ідентифіка­ція зі своєю нацією, віра в духовні сили та майбутнє; воля до праці на користь народу; усвідомлення мо­ральних та культурних цінностей, знання історії, звичаїв, обрядів, символіки: система вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, во­лею, осмисленням відповідальнос­ті перед своєю нацією. Розвинена правосвідомістьвиявляється в усвідомленні особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомо­му ставленні до законів та держав­ної влади. Політична культура — це політична компетентність (на­явність знань про типи держав, політичні організації та інституції, принципи, процедури й регламен­ти суспільної взаємодії, виборчу систему), а також лояльне й вод­ночас вимогливе ставлення грома­дян до держави, її установ, органів влади, здатність брати активну участь в ухваленні політичних рі­шень. Культура міжетнічних від­носинпередбачає поважання ді­тьми та учнівською молоддю прав людини; сформованість інтересу до представників інших народів; толерантне ставлення до їхніх цін­ностей, традицій, мови, вірувань; уміння виважено поступатися сво­їми інтересами на догоду етнічним та релігійним групам заради гро­мадянської злагоди.

Ціннісне ставлення до людейполягає в моральній активнос­ті особистості, прояві чуйності, чесності, правдивості, працелюб­ності, справедливості, гідності, милосердя, толерантності, совісті, терпимості до інакшого, миролюб­ності, доброзичливості, готовності допомогти іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делі­катності, тактовності; вмінні пра­цювати з іншими; здатності про­щати і вибачатися, протистояти виявам несправедливості, жорсто­кості. Показник моральної вихо­ваності особистості — це єдність моральної свідомості та поведін­ки, єдність слова і діла, наявність життєвої позиції, активної за фор­мою та моральної за змістом.

Характер ставлення особис­тості до соціального довкілля змі­нюється з віком. У молодшому шкільному віці дитина оволодіває елементарним умінням і навичка­ми підтримки та збереження міжособистісної злагоди, запобігання та мирного розв'язування кон­фліктів; здатністю брати до уваги думку товаришів та опонентів; орієнтацією на дорослого як носія суспільних еталонів та морального авторитета. У підлітковому віці зростає цінність дружби з одноліт­ками, відбувається звільнення від безпосереднього впливу дорослих, розширюється сфера соціально­го спілкування, засвоюються су­спільні цінності, формуються со­ціальні мотиви поведінки, виникає критичне ставлення до людей як регулятор поведінки. У юнацько­му віці збільшується кількість со­ціальних ролей, які виконує стар­шокласник, зростають вимоги до відповідальності за дії та вчинки, формуються мотиви самовизна­чення, вдосконалюється вміння керуватися свідомо поставленою метою, зростає роль самостійних форм діяльності, формується су­спільна активність.

Ціннісне ставлення до приро­диформується у процесі екологіч­ного виховання та виявляється у таких ознаках: усвідомленні функ­цій природи в житті людини, самоцінності природи; почутті осо­бистої причетності до збереження природних багатств, відповідаль­ності за них; здатності особистос­ті гармонійно співіснувати з при­родою; компетентній, екологічно безпечній поведінці; критичній оцінці споживацько-утилітарного ставлення до природи, яке призво­дить до порушення природної рів­новаги, появи екологічної кризи; вмінні протистояти проявам тако­го ставлення доступними способа­ми; активній участі у практичних природоохоронних заходах; здій­сненні природоохоронної діяль­ності з власної ініціативи; посиль­ному екологічному просвітництві. Ціннісне ставлення до природи і сформована на його основі еко­логічна культура є обов'язковою умовою сталого розвитку суспіль­ства, узгодження економічних, екологічних і соціальних чинників розвитку.

Ставлення вихованців до при­роди має специфічні вікові осо­бливості. Молодшому шкільномувіку властиве непрагматичне ставлення, що грунтується на суб'єктифікації, коли природні об'єкти стають «значущими інши­ми»; посилюються мотиви спілку­вання з природою. Для підлітко­вого віку характерне ставлення до природи як до об'єкта охорони, а не користі. Наприкінці цього віку виникає «об'єктна» настано­ва користі. При цьому виявляєть­ся суперечливість у ставленні до природи: прагматичні настанови декларуються природоохоронни­ми мотивами. Юнацькому віку властиве об'єктно-непрагматичне ставлення до природи, що грунту­ється на естетичній настанові.

Ціннісне ставлення до мисте­цтваформується у процесі есте­тичного виховання та виявляється у відповідній ерудиції, широкому спектрі естетичних почуттів, діях і вчинках, пов'язаних із мисте­цтвом. Особистість, якій властиве це ставлення, володіє системою елементарних мистецьких знань, адекватно сприймає художні тво­ри, здатна збагнути і виразити власне ставлення до мистецтва, прагне та вміє здійснювати творчу діяльність у мистецькій сфері.

Естетичне виховання спрямо­вується на розвиток у підроста­ючої особистості широкого спек­тра почуттів — здатності збагнути та виразити власне ставлення до мистецтва. Важливим є сприйман­ня об'єктів довкілля як естетичної цінності, ерудиція у галузі мисте­цтва (володіння системою елемен­тарних мистецьких знань, понять, термінів, адекватне сприйняття ху­дожніх творів, творча діяльність у мистецькій сфері), власний погляд на світ, здатність радіти за інших як ознака духовної зрілості.

Використовуючи мистецтво як основний чинник естетичного ви­ховання, педагог враховує вікові особливості школярів: відкритість учнів початкової школи до спри­ймання художніх творів, їхню емо­ційну мобільність та готовність із насолодою виконувати творчі за­вдання; концентрацію підлітків на пізнанні свого внутрішнього світу, а отже, використанні мистецтва як засобу духовного становлення, що проходить шлях від почуттєвого сприймання до осмислених есте­тичних дій; усвідомлення стар­шокласниками (вік, коли почуття набувають якісно нового характе­ру, переживання стають змістовні­шими і сильно впливають на емо­ційне сприйняття життя) того фак­ту, що мистецтво безпосередньо пов'язане з життям народу, його культурою.

Ціннісне ставлення до пра­ці є важливим складником змісту виховання особистості. Воно пе­редбачає усвідомлення дітьми та учнівською молоддю соціальної значущості праці, розвинену по­требу в трудовій активності, іні­ціативність, схильність до підпри­ємництва; розуміння економічних законів і проблем суспільства та засобів їх розв'язання, готовність До творчої діяльності, конкурен­тоспроможності й самореалізації в умовах ринкових відносин, сформованість працелюбності як базо­вої якості особистості.

Трудове виховання є системою виховних впливів, мета яких поля­гає у морально-психологічній під­готовці учнів до майбутньої профе­сійної діяльності. Високий рівень її розвитку передбачає оволодіння особистістю загальними основами наукової організації праці, вмін­ням ставити мету, планувати її досягнення, організовувати своє робоче місце, раціонально розпо­діляти сили і засоби досягнення бажаного результату, аналізувати процес і наслідки власних трудо­вих зусиль, виконувати необхідні корегування.

Основним завданням молод­шої школи є формування в учнів уявлення про важливість праці для суспільства та кожного з них. Пе­дагог ознайомлює учнів із різними видами праці, світом професій та якостями особистості, потрібни­ми сучасному працівникові. Тру­дове виховання учнів основної школи — це розвиток свідомого ставлення до праці, знайомство з працею людини у різних галузях економіки, формування вмінь пра­цювати у колективі, становлення професійних інтересів, творення реального образу «Я». Одним із наслідків трудового виховання і професійної орієнтації на цьому етапі є вибір учнем напряму май­бутньої трудової діяльності та від­повідного йому профілю навчан­ня у старшій школі. Головними завданнями навчально-виховної роботи зі старшокласниками є формування в них здатності до усвідомленого вибору майбутньої професії, розвиток загальнотрудових та професійно важливих якос­тей особистості.

Ціннісне ставлення до себепередбачає сформованість у під­ростаючої особистості вміння цінувати себе як носія фізичних, духовно-душевних та соціальних сил. Воно є важливою умовою формування активної життєвої по­зиції у дітей та учнівської молоді.

Ціннісне ставлення до сво­го фізичного «Я»— це вміння особистості оцінювати свою зо­внішність, тілобудову, поставу, розвиток рухових здібностей, фізичну витривалість, високу працездатність, функціональ­ну спроможність, здатність від­новлювати силу після фізично­го навантаження, вольові риси, статеву належність, гігієнічні на­вички, корисні звички, стан сво­го здоров'я та турбуватися про безпеку власної життєдіяльності, здоровий спосіб життя, активний відпочинок.

Ціннісне ставлення до свого психічного «Я»передбачає вихо­ваність у дітей та учнівської мо­лоді культури пізнання власного внутрішнього світу —думок, пере­живань, станів, намірів, прагнень, мети, життєвих перспектив, ідеа­лів, цінностей, ставлень. Важливо навчити підростаючу особистість приймати себе такою, якою вона є, знати свої позитивні й негативні якості, сприяти формуванню реа­лістичної Я-концепції, готовності та здатності до самовдосконален­ня, конструктивної самокритич­ності.

Ціннісне ставлення до свого соціального «Я» виявляється у таких ознаках: здатності орієнтуватися та пристосовуватися до нових умов життя, конструктивно на них впливати; визначенні свого статусу в соціальній групі, налагодженні спільної праці з дорослими та однолітками; вмінні запобігати конфліктам, справедливому та шляхетному ставленні до інших людей.

Характер ціннісного ставлення особистості до себе істотно змінюється з віком. У молодшому шкільному віці розвивається рефлексія, формується вміння оцінювати себе як предмет змін. У підлітковому віці формується прагнення до самоствердження, з'являється хворобливе переживання неуспіху, зростає роль самооцінки в регуляції поведінки. У юнацькому віці актуалізується потреба у самовизначенні, оцінці своїх здібностей і можливостей; виникає процес визначення сенсу життя та свого місця в ньому.

5. Культурно-національні чинники виховання

Найефективнішим завжди вважалося виховання на прикладах життєдіяльності батьків (історії роду, що органічно контамінує з історією народу), навколишньої природи, розкриття секретів і величі національно-державної мови, культури, міжнародної ролі і місії Батьківщини, видатних здобутків її славних синів і дочок у всіх сферах світового поступу.

Маємо бачити й усвідомлювати світ, таємниці життя і рух до нього через найголовніші етапи, закономірності, особливості, інтереси, уроки життя та розвитку рідної Батьківщини — органічно пов'язаної зі світовою еволюцією ще з найдавніших епох і формацій, коли вона була активним суб'єктом розвитку світової цивілізації та культури.

Першими вчителями дітей є їхні батьки (члени роду). Тому й виховний процес має починатися з виховної роботи педагогічних ко­лективів з батьками; з роз'яснення їм та усвідомлення ними сутності й ролі матері та батька, природи і прав дитини; розуміння того, яку роль відіграє в житті немовляти (дитини) особистий приклад бать­ків: і всімейно-родових стосунках, і в ставленні до їхніх батьків, істо­рії народу, рідної природи, мови, культури, нації і держави; принци­пів і норм поведінки, праці та по­буту, зрештою—до процесу влас­ного навчання й громадянсько-культурного зростання, бажання й уміння виховувати дітей.

Найвищою турботою вихо­вателів є дитина; метою і мірою успіху діяльності педагогів — міра фізично-духовного, ідейно-культурного, політичного роз­витку дітей (учнів, студентів) як свідомих носіїв інтересів грома­дянського суспільства.

Визначальною постаттю закладу був, є і буде УЧИТЕЛЬ.

Найпершою рисою (якістю) кожного вчителя має бути вродже­на любов до дитини та природний нахил до виховання, до синтезу на­родної й академічної педагогіки.

Народну педагогіку упродовж тисяч років творили люблячі ма­тері, батьки (бабусі і дідусі), які заради щастя дітей самі проявляли взірці праці й культури (побутової, виробничої, суспільних відносин, ставлення до природи, рослинного і тваринного світу, слави далеких і близьких предків), людяності і громадянського сумління, совісті й честі. Важливим с вміння мате­рів берегти сім'ю як основу держа­ви і множити культурні традиції, родинний добробут, а батьків — мужньо й жертовно захищати і рід, і Батьківщину, і будучину своєї на­ції, держави, мови, культури.

6. Технологія виховного процесу

Зміст та організація виховного процесу визначаються очікуваним ідеальним результатом. Кінцева мета виховання поетапно конкре­тизується, виділяються проміжні виховні цілі, проектуються дії пе­дагога й вихованців, орієнтовані на досягнення виділених цілей.

Технологічний підхід дає змогу активізувати, інтенсифікувати про­цес виховання, наблизити його до оптимального. Технологія є осно­вою сучасного виховного процесу, оскільки характеризується висо­кою наукомісткістю і цим самим оптимізує виховний вплив.

Особисте долучення вихован­ців до спільної з вихователем ді­яльності у процесі застосування сучасних виховних технологій здійснюється  через розв'язання

соціально-моральних завдань, що ставлять вихованців в умови сві­домого вибору і практичної реалі­зації особистісної позиції, стилю поведінки.

Технологія виховного процесу є поєднанням педагогічних при­писів, здійснюваних на рівні ета­пів та дій суб'єктів, з широкою варіативністю структури суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Водночас вона є проявом індивідуальної майстерності педагога за умов використання ним оптимальних форм, методів та прийомів впливу на розвиток особистості.

Процес виховання, окрім влас­не наукового підходу, складається з творчих актів, засадами яких є відчуття вихователем конкретної життєвої ситуації, його такт. Ця особливість виховної діяльності має переваги в екстремальних, не­достатньо детермінованих, плин­них і змінних ситуаціях.

Складниками виховних тех­нологій є форми організації та способи виховання. Процес ви­ховання здійснюється у певних організаційних формах (індивіду­альні, групові, колективні, масові). Сфера виховання є відкритою для альтернативних (нетрадиційних) способів виховання.

Використання виховної техно­логії є завжди вибором стратегії, пріоритетів, системотворчих чин­ників взаємодії вихователя і вихо­ванців, а також вибором тактики та стилю виховної роботи з ними.

Високий суб'єктивний ком­понент виховних технологій, прі­оритет унікальності кожної осо­бистості вимагає відповідального ставлення до технологізації вихов­ного процесу, високого професіо­налізму педагога.

7. Виховний простір розвитку особистості

Головне завдання сьогодніш­ньої практики — створення ви­ховного простору. Виховний про­стір — це не тільки середовище, а й духовний простір учня і пе­дагога, це простір культури, що впливає на розвиток особистості. У ньому мають бути усі цінності культури і культурних форм жит­тя. Це простір соціальних, куль­турних, життєвих виборів осо­бистості, котра самореалізується у різних виховних середовищах (академічне, клубне середовище, середовище творчих майстерень тощо).

Основні вимоги до створення виховного простору:

• психологізація як здатність враховувати у комплексі всі зо­внішні й внутрішні впливи на дитину й одночасно творити духовно-творче розвивальне се­редовище, нейтралізуючи нега­тивні та посилюючи позитивні впливи;
• відкритість до соціуму, дія у співпраці із сім'єю, громад­ськістю;
• залучення дітей до розв'язання суспільно значущих і особистісних життєвих проблем, формування досвіду громадянської поведінки;
• розвиток творчого потен­ціалу всіх суб'єктів навчально-виховного процесу;

• спонукання школярів до са­мостійного розв'язання власних життєвих проблем у нестабільно­му суспільстві;
• життєтворчість як здатність забезпечити дитині можливість облаштувати власне життя, тво­рити колективні і міжособистісні взаємини;
• педагогічна культура вчите­лів і вихователів, невід'ємними особливостями якої є людяність, інтелігентність, толерантність, ро­зуміння, здатність до взаємодії;
• педагогічний захист і під­тримка дітей у розв'язанні їхніх життєвих проблем та в індивіду­альному розвитку, забезпечення їхньої особистісної недоторкан­ності й безпеки;
• самореалізація людини в особистісній, професійній та соціаль­ній сферах її життєдіяльності.

8. Структура виховної мо­делі національного виховання

Виховна система— це ціліс­ний організм, який виникає в про­цесі інтеграції основних компо­нентів виховання (мета, суб'єкти виховання, їх діяльність, спілку­вання, відносини, кадровий по­тенціал, матеріальна база), що сприяє духовному розвитку та саморозвитку особистості, ство­ренню своєрідного, за визначен­ням К. Ушинського, «духу школи» (див. схему).

Серцевиною виховного про­цесу є особистість — її нахили, здібності, потреби, інтереси, со­ціальний досвід, самовідданість, характер.

Одним із визначальних принципів виховної системи є взаємозв'язок впливів: родини, вчителя, соціальних об'єктів, до­вкілля (освітнього простору).

Родина, її цінності є складни­ками суспільства, яке будується на родинних принципах спів­життя, дбайливого ставлення до дитини та тих чинниках, що до­помагають розкрити творчий по­тенціал дитини.

Залучення до співпраці управ­лінської, духовної, культурно-мистецької еліти та громадських інституцій створює унікальне се­редовище координації та інтегра­ції всіх ланок виховної системи.

Розуміючи українську наці­ональну систему виховання як самобутнє та водночас спорід­нене з вселюдським культурно-історичне   явище,   акцентуємо увагу на усвідомленні педаго­гами кінцевого результату своєї праці — виховання свідомого громадянина, патріота.

9. Організаційно-структурна модель виховання

Реалізація сучасних техноло­гій виховної роботи можлива на основі проектування розвитку особистості. Таким чином відбу­вається перехід від «педагогіки заходів» до педагогіки форму­вання особистісних рис і якос­тей. У цьому підході основними елементами розвитку особистості виступають: вікові особливості дитини; влас­не зміст виховної діяльності як спільної діяльності вихователя і вихованця та основні очікува­ні результати на цьому етапі ві­кового розвитку, що складаються з трьох основних елементів, — набуті знання і цінності, сфор­моване ставлення до себе, при­родного і соціального світу, життєві компетентності, тоб­то можливість діяти у конкретній життєвій ситуації відповідно до власних цінностей, ставлень та знань.

Такий підхід дає можливість оцінити ефективність пров Ціннісне ставлення до себепередбачає сформованість у підеденої виховної роботи на кожному ві­ковому етапі розвитку вихован­ця. Оцінка здійснюється через порівняння очікуваних результа­тів виховної роботи з її реальни­ми результатами. При цьому стає можливою оцінка ефективності виховання як окремої особистос­ті, так і класу та школи в цілому.